Ніч яка місячна, зоряна, ясная, 
Видно, хоч булки збирай, 
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай! 

Сядемо у купочці тут під калиною,
І над панами я пан! 
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться в полі туман. 

Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить; 
Ген на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить.

Ти не лякайся, що ніженьки  босії 
Вмочиш в холодну росу: 
Я тебе, милая, аж до хатиноньки
Сам на руках донесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло ж— ні вітру, ні хмар... 
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, мов жар.