Чим більше ми зупиняємось над питаннями соборності українського народу, тим більше виникає запитань, щодо того, який є зміст цієї соборності? Чи йдеться про соборність етнічних українських земель, чи достатньо формальних святкувань на майданах і площах 22 січня, для того, щоб ствердити цю соборність? А можливо, йдеться про соборність українського духу, який єдиний від степів Донбасу до Карпатських гір, який неможливо побороти жодною окупаційною владою, духовним та фізичним знищенням. Будь-який дух має мати свій прихисток, свій схрон, з якого його неможливо витравити чи задушити – таким місцем для українського духу є українська земля. Тому будь-яким зайдам завжди здавалося, що позбавивши українців рідної землі, вони позбавлять його духу спротиву та гідності, саме цим викликані численні депортації та переселення, що ініціювалися московською, польською, німецькою, комуністичною владою. В другій половині 18 сторіччя, коли відбулося приєднання України до Російської імперії, саме вільні козацькі землі стають об’єктом колонізаторської уваги царської влади. Волелюбний козацький дух, що століттями панував в степах Слобожанщини, який жив завдяки власній щаблі та плугові, треба було зламати, зробити слухняним та упослідженим. Тут виявилося недостатнім знищити Запорізьку Січ, забрати в козаків їхні землі, тому Катериною було ініційовано заселення «нічийних» земель українського степу. Так з’явилися тут численні іноземні підприємці та переселенці з усієї Європи, але найбільша перевага в роздачі земель віддавалася колишнім офіцерам царської армії, носіям великодержавних ідей і абсолютно чужим в своїй основі, місцевому населенню. Навіть охорону цих земель, на яких протягом століть стояли козацькі сторожі, було довірено сербським полкам царської армії. Масово закриваються козацькі школи, українці залишаються без освіти. З ініціативи тієї ж цариці Катерини, територія Галичини, Холмщини, Підляшшя, Буковини переходить до рук Австро-Угорської імперії, в обмін на визнання за Російською імперією права на Крим. Проходить практично 100 років, поки на цих землях з’являються національні осередки, причому перший такий осередок виник саме в Перемишлі, який нині належить Польщі. Саме така історична недоля зводила докупи українців з усіх земель. Таких різних. Таких схожих. Якщо для українців 19 століття на території під владою Австро-Угорщини основним центром українського життя була власна греко-католицька церква, то для України, окупованої Російською імперією, навіть церква не була джерелом ідентичності, оскільки була неукраїнською. Напередодні Першої Світової війни на півночі сучасної Донецької області вже набирає популярності український рух, особливо в районі Бахмуту (нинішній Артемівськ). Саме звідси походить славний рід Шаповалів, двох полковників армії УНР Миколи та Артема Шаповалів, одного з лідерів української еміграції, видатного соціолога Микити Шаповала. В цей час на землях під Австро-Угорською імперією тільки з’являються перші паростки державного мислення, починає розвиватися культурне та політичне життя. Але обидві імперії вже готуються до війни, в якій українців повернуть багнетами один проти іншого. Українська революція і проголошення Четвертого Універсалу про самостійність України, проголошення Соборності , а після того чергова окупація, а за нею слідом черговий розділ України між Польщею та комуністичною Росією. Серед географічних назв польсько-українського прикордоння можна не помітити маленького села Liskowate (Лісковате). Польські відомості про цю місцевість доволі скупі, єдине, що можна побачити на світлинах села – це старовинну греко-католицьку дерев’яну церкву Народження Непорочної Діви Марії, яка була збудована в 1832 році Іваном Раком та Василієм Тимчаком. Ця місцевість Бескид до другої половини 20 століття була заселена українським населенням, яке сповідувало греко-католицьку віру і споконвіку жило на цій землі. Зараз, про те, що тут жили українці, можуть розповісти хіба що затерті написи українською на церковних дзвонах, що лишилися на старих церквах і оповідання старих людей, що пам’ятають часи, коли ця земля належала лем