Посіяла людям
    літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
    послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
    як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
    і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
    сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
    онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
    де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
    А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
    Та що ви намислили, мамо?
 - А хто нас, бабусю,
    у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
    всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
    і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
    не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
    нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
    усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
    Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
    красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
    і стала замисленим полем,
На цілу планету,
    на всі покоління й віки.