А дивіть-ко си на ту стару скрипку, та пускати її на 
гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сєде! Та гадаєте, що 
вона зайде на місце? От, перевернеси десь у окіп та й пси розтєгнуть, а нас 
поженуть далі і подивитиси не дадуть! Відки таким дітем має бог благословити? 
Стара, а суди ж!
Прийшла Іваниха, старенька і сухонька.
— Катерино, що ти собі небого, у свої голові гадаєш? Де ті покладу в могилу? Ци 
риба ті має з'їсти? Та тут порєдні рибі нема що на один зуб узєти. Аді!
І натягав шкіру на жінчиній руці і показував людям.
— Лиш шкіра на кості. Куда цему, газди, йти з печі? Була-с порєдна газдиня, 
тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старість у далеку дорогу вібраласи. 
Аді, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
І показав їй через вікно могилу.
— Не хотіла-с іти на цу Канаду, то підемо світами і розвіемоси на старість, як 
лист по полі. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов перед цими нашими 
людьми віпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними 
віпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду 
видіти, а може, мене кинуть, що ти не меш видіти, та прости ми, стара, що-м ти 
не раз догорив, що-м, може, ті коли скривдив, прости мені і перший раз, і другий 
раз, і третій раз.
Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:
— А то ті, небого, в далеку могилу везу...
Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що 
з-поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив.
 
IV
 
— А тепер ступай собі, стара, межи газдині та пильнуй, аби кожду своє дійшло, та 
напийси раз, аби-м ті на віку видів п'єну.
— А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село 
на пошту, що нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили 
служебку та й аби-сте си так, як сегодні, зійшли на обідець та віказали очинаш 
за нас. Може, пан бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та 
й слушний чоловік та не сховає дідів грейцір.
— Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо...
Іван задумався. На його тварі малювався якийсь стид.
— Ви старому не дивуйтеси та не смійтеси з діда. Мені самому гей устид вам це 
казати, але здає ми си, що би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, 
що я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м віз і гірко-м го 
наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на 
собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити.
Стулив долоні в трубу і притискав до губів.
— Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив і 
окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. 
Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом 
таки ніколи не перебаную.
Очі замиготіли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рілля під сонцем 
дрожить.
— Оцеї ночі лежу в стодолі, та думаю, та думаю: господи милосердний, ба що-м так 
глібоко зогрішив, що женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та 
й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до бога: 
господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хіба 
бих не міг ні руков, ні ногов кинути...
— Потім мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз і чупер собі микав, качєв-єм 
си по соломі, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не знаю і як, і коли 
вчинив-єм си під грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затєг. Але 
господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене 
геть відійшло, їй, як не побіжу, як не побіжу на свій горб! За годинку вже-м 
сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько — та й якось ми легше стало.
— Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходить ми з голови. Таки 
го виджу та й виджу, та й умирати буду