найрідніша, цей зачумлений вигуком вірш
писався із набережної невиліковних
у таких загумінках з котрих повір
легше морю втекти аніж нам умовно
кажучи простягнути руки одне одному
я пишу із любов’ю у безкрайї жодному

знаєш колись ця набережна так постаріє
що оглухне гул у забутих мушлях
сповільниться нерест а китове сім’я
не віднайде пару і «чи можна вкушу»
питатимуть акули беззубо ніяковіючи
я пишу із любов’ю це розуміючи

здається я дуже опустився останніми днями
розпитую про щастя у повій портових
моєму блакитному погляду заздрять п’яні
і апостоли що у сіті діряві піймавши слово
називають його рибою а «Мадеру» сльозою
я пишу із любов’ю на самоті з тобою

тут відстані настільки далекі що це геніально
торкаюсь тебе сплячої і знову чекаю смерку
бо день вийняв мій фатум із твоєї фати прощально
як виймають небажаний плід акушерки
і цей згусточок крові тремким шамкотінням
пише щось про любов між сльозами і блювотинням

я не маю до тебе величі гордості чи самолюбства
бо залишу по собі обвітрений труп з кістками
і мішок надбань умовних для цього людства
що провадило війни доки я переймався світами
і можливо прийде на погост із букетом фіалок
я пишу із любов’ю до шкарпеток твоїх і твоїх фіранок

я б назвав це руїнами Трої Помпеї чи Карфагену
але ж щодня приношу глину і щось там будую
я став зодчим і наново вчуся писати поему
вчуся наново вірші писати котрі почують
я назву це поразкою вічних основ Парнасу
бо пишу із любов’ю до жінки а не до часу

часове міжсезоння це те що стоїть між нами
як пауза ритму у джазі як ніжність плачу отого
I have got you under my skin Діани
Кролл і ти поплач і не подумай нічого такого
бо у жодній країні сльоза не виходить із моди
я пишу із любов’ю глибшою за океан свободи

18 грудня 2010