Василь Стус

У цьому полі, синьому, як льон, 
де тільки ти і ні душі довкола, 
уздрів і скляк: блукало серед поля 
сто тіней. В полі, синьому, як льон. 
А в цьому полі, синьому, як льон, 
судилося тобі самому бути, 
судилося себе самому чути – 
у цьому полі, синьому, як льон. 
Сто чорних тіней довжаться, ростуть, 
і вже як ліс соснової малечі 
устріч рушають. Вдатися до втечі? 
Стежину власну поспіхом згорнуть? 
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні. 
Стояти. Тільки тут. У цьому полі, 
що наче льон, і власної неволі 
на рідній запізнати чужині. 
У цьому полі, синьому, як льон, 
супроти тебе – сто тебе супроти. 
І кожен ворог, сповнений скорботи, 
він погинає, але шле прокльон. 
Та кожен з них – то твій таки прокльон, 
твоєю самотою обгорілий, 
вертаються тобі всі жальні стріли 
у цьому полі, синьому, як льон.