Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш.
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море.

Воно знає, де мій милий,
Бо його носило,
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.

Може милого втопило —
Розбий синє море;
Піду шукать миленького,
Втоплю своє горе,

Втоплю свою недоленьку,
Русалкою стану,
Пошукаю в чорних хвилях,
На дно моря кану.

Найду його, пригорнуся,
На серці зомлію.
Тоді, хвиле, неси з милим,
Куди вітер віє!

Коли ж милий на тім боці, —
Буйнесенький, знаєш,
Де він ходить, що він робить,
Ти з ним розмовляєш.

Коли плаче — то й я плачу,
Коли ні — співаю,
Коли згинув чорнобривий, —
То й я погибаю.

Тоді неси мою душу
Туди, де мій милий,
Червоною калиною
Постав на могилі.

Буде легше в чужім полі
Сироті лежати,
Буде над ним його мила
Квіткою стояти.

І квіткою й калиною
Цвісти над ним буду,
Щоб не пекло чуже сонце,
Не топтали люди.

Увечері посумую,
А вранці заплачу.
Зійде сонце — утру сльози, —
Ніхто не побачить.

Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш.
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море...