Реве та стогне Дніпр широкий, 
Сердитий вітер завива, 
Додолу верби гне високі, 
Горами хвилю підійма. 
І блідний місяць на ту пору 
Із хмари де-де виглядав, 
Неначе човен в синім морі, 
То виринав, то потопав. 
Ще треті півні не співали, 
Ніхто нігде не гомонів, 
Сичі в гаю перекликались, 
Та ясен раз у раз скрипів. 

В таку добу під горою, 
Біля того гаю, 
Що чорніє над водою, 
Щось біле блукає. 
Може, вийшла русалонька 
Матері шукати, 
А може, жде козаченька, 
Щоб залоскотати. 
Не русалонька блукає: 
То дівчина ходить, 
Й сама не зна (бо причинна), 
Що такеє робить. 
Так ворожка поробила, 
Щоб менше скучала, 
Щоб, бач, ходя опівночі, 
Спала й виглядала 
Козаченька молодого, 
Що торік покинув. 
Обіщався вернутися, 
Та, мабуть, і згинув! 
Не китайкою покрились 
Козацькії очі, 
Не вимили біле личко 
Слізоньки дівочі: 
Орел вийняв карі очі 
На чужому полі, 
Біле тіло вовки з'їли, - 
Така його доля. 
Дарма щоніч дівчинонька 
Його виглядає. 
Не вернеться чорнобривий 
Та й не привітає, 
Не розплете довгу косу, 
Хустку не зав'яже, 
Не на ліжко - в домовину 
Сиротою ляже!