ВЕД: Привіт, я Лариса, а тебе як звати?
ДМИТРИК: Діма.
ВЕД: Ким хочеш стати?
ДМИТРИК: Лікарем.
ВЕД: Будеш лікувати дітей?
ДМИТРИК: Да.
ВЕД: А малювати любиш? 
ДМИТРИК: Да, машинки різні…
ВЕД: Що ти найбільше любиш або кого?
ДМИТРИК: Маму й тата.
ВЕД: А хочеш мати дружину? Якою ти хочеш щоб вона була? Гарна, добра?
ДМИТРИК: Да.
ВЕД: А дітей хочеш?
ДМИТРИК: Да, двоє, дівчинку і хлопчика.
ВЕД: А де ти був і тобі там найбільше сподобалось?
ДМИТРИК: Дома.
ВЕД: Що хочеш всім побажати?
ДМИТРИК: Здоров’я!
(муз.пауза)

ВЕД: У  очах  Дмитрика я побачила надзвичайно велике бажання жити – просто радіти кожній хвилині, що дарує йому Господь.
(муз.пауза)

ВЕД: Дмитрик вже 4 місяці лежить у лікарні. За весь цей час лише на 2 тижні його відпустили додому. Як і інші батьки онкохворих дітей, тато Дмитрика сподівається, що благодійні акції триватимуть – це хоч невелика, але підтримка. 

А ще – він із дружиною незмінно моляться перед іконою Божої Матері, яка стоїть у капличці біля лікарні. Цей образ із Єрулалиму привезли батьки  одного з маленьких пацієнтів. Їх дитину врятувати не вдалося. Пізніше у цій же сім’ї захворів ще один син і теж став янголом. 8 серпня 2007 року сталося диво – ікона заплакала і плаче досі…
ЗВУК: Церковний спів. Музика

(муз.пауза)
ВЕД: Кого вона оплакує? Дітей, які йдуть? Чи суспільство, яке дозволяє їм йти. Людей, які думають лише про себе і забувають щось дуже важливе. Невже, ні в чому невинні діти страждають за гріхи інших?
Думаю, кожна мати, дитина котрої смертельно хвора розуміє Божу матір, яка віддала своє дитя заради життя цього світу, який можливо колись прокинеться, одумається, зрозуміє пожертву і почне цінувати кожну хвилину життя. А допоки Богоматір плаче за своїми найсвітлішими дітьми…