Коли я її вперше побачив, я намагався назавжди закарбувати її образ. Якби був художником, взявся б за пензлі… Намалював би її портрет. Відкрив би нову планету для неї, присвятив би роман. Та я не вмію… Все, що мені вдавалось, то просто любити її.
Найгірше в коханні на відстані те, що воно живе таки на відстані. Коли між нами зникла відстань, я перестав її впізнавати. Неначе вона не вона. Її думки не тут… Не в цій квартирі. Не зі мною. 
З часом почав помічати, що прокидаюсь зранку, берусь збирати речі, спішити на поїзд, їхати до неї, а вона тут. Я більше не чекаю, коли появиться в мережі, не тремчу, коли чую монотонні гудки, не рахую дні, коли побачимось…
Знаєш, здається, я тебе розлюбив. Так само як колись закохався. Безповоротно, і як виявилось, не назавжди. Вибач, але розлюбив і цього нічого не змінить. Ні колір волосся, ні запах духів, ні смачні вечері і навіть нові пози. Ніщо! 
Кажуть, якщо часто позувати перед об’єктивом фотокамери, вона разом із спалахом забирає частину душі, вона розгулює між живими фотокартками та емоційно мертвими людьми. Я надно часто бачив тебе в екрані, і, мабуть, мабуть, полюбив твою віртуальну версію.