Можеш залишатися загадковим до останньої волосини на моєму плечі.
Дощ не випадково тривожить наші дихання і рухи уночі.
Ми – непрохані гості, вгортаємось теплим пледом і куштуємо мед,
а холод поміж ребрами стікає навгад, шукаючи твою родимку  - мій силует.

Пломбірний чай на останок, перед виходом  в нікуди, в ніч,
де Вівальді награє шум прибою і магнітний свист вітрів.
І перед чотирма закоханими очима пролітають комарині зграї,
ми гостюємо в серцях одне одного,  як гостюють у депо трамваї.

Перша книга на двох, придбана за останні копійки
і дешевий парфум із тридцятиметровою зоною дії - 
колоритний одяг – не як в хіпі, і не як в моряків - 
досі тримає на собі твоє чорне волосся – мій улюблений колір.

І якби я впізнала тебе через плівку тисячі незнайомих облич,
через паралельно розташованих припізнілих потягів-паротягів.
Розгадала б тебе до останньої крихти меду на зволоженій губі,
Як розгадують ребуси пристарілі мешканці пансіонатів.