У містечку Богуславку Каньовського пана

Там гуляла Бондарівна, як пишная пава.

 

У містечку Богуславку сидить дівок купка,

Межи ними Бондарівна, як сива голубка.

 

Прийшов до них пан Каньовський

та й шапочку ізняв,

Обійняв він Бондарівну та й поцілував.

 

«Ой не годен пан Каньовський мене цілувати,

Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!»

 

Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо:

«Тікай, тікай. Бондарівно, буде тобі лихо!»

 

Ой тікала Бондарівна з високого мосту;

Сама ж вона хорошая, хорошого зросту.

 

Ой тікала Бондарівна помежи горами,

А за нею два жовніри з голими шаблями.

 

Ой повели Бондарівну помежи крамниці, —

Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці:

 

«Ой чи хочеш. Бондарівно, ізо мною жити,

А чи волиш. Бондарівно, в сирій землі гнити?»

 

«Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити.

Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!»

 

Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала.

Ой вистрілив пан Каньовський — Бондарівна впала...

 

«Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати:

Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!»

 

Ой посунув пан Каньовський по столу таляри:

 «Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум'яне!

 

Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, —

Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!»

 

Ударився старий Бондар в стіну головою:

«Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!»

 

Ой поклали Бондарівну на тесову лавку,

Поки звелів пан Каньовський викопати ямку.

 

Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину,

Поки звелів пан Каньовський зробить домовину.

 

Ударили в усі дзвони, музики заграли,

 А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!