Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;
О, як моє болить серце, а сльози не ллються.

Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок, про смерть не забуде.

Єсть же люди, що і моїй завидують долі;
Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?

Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці.

Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися.