Ти пив її на пристрасті настояну,
Вона тобі була, неначе з мирту
І вечір-свідок зорями озброєний,
Виводив вам на стінах тіні-титри,
Вона лилась на губи, так коктейлево,
Як молоко із маминих грудей,
Торкалась віями сусідського аж дерева
Втікала, наче протяг із дверей.
Ти пив, як сон без вдоху і без видиху,
Шукав у віршах її слова віщого,
І бинтував душі своєї вивихи,
Коли вона молилася на іншого…

Коли кілометри в очах,
Через міста їй кричав,
Ніби не існує той час,
Чуєш, мене не втрачай!
Коли кілометри в очах,
Через міста їй кричав,
Ніби не існує той час,
Чуєш, мене не втрачай!

Ти пив її, так сліпо і не знав межі,
Ґвалтуючи всі нерви до істерики,
Чекав, коли підкажуть за вікном дощі
В якій будівлі та живе містерія.
Ти бачив посмішку її на дні,
І люди говорили, що не шкода нам,
В порожній кухні, ти, як на війні,
Благав, щоб завітала «Непрохана»!
Допив її і викинув, як сміття,
Душа не вимагає вже більшого,
А серце досі просить вороття,
Вона ж давно вже молиться на іншого…