ЗВОРОТНЯ АДРЕСА, 
АБО ПОЕМА ПРОВОДУ

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались… 
Т. Шевченко

Хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим. 
1-ше Послання ап. Павла до коринтян

…І ми повернулись. 
Уже не курилося згарище. 
Рипіло в повіках од сохлих, збужавілих сліз. 
І ворон злітав, і кричав щось немовби: “Товаріщі!” — 
одчайним, придавленим криком — 
як ті, котрі бачать обріз 
наставлений. 
Десь між руїн шурхотіла сполошно 
хода утікаючих звірів. 
Був світ — як пательняний спід. 
Земля розволочена, наче жона чужоложна, 
З-під ніг нам сочила, мов пасоку, яловий піт. 
З остиглих чавунок тягнуло снітявим і трупним. 
Луна відзивалась на брязк — ніби мала цей звук на слуху. 
Трусивсь юродивий у рам’ї й присохлому струп’ї 
і щось мускотав про козацтво, наставивши жменю суху. 
Ніхто не виходив із хлібом. 
Ніхто не прохав нас до чарки. 
А замість дітей — ну й прудкі ж! — ухопивши тропи, 
до нас дибуляли на викиднів схожі почварки, 
і, наче налляті водою, світилися їм черепи. 
Та ще гробацюги, обкурені чортополоху, 
роз’ярені, аж на загривках ставала їм шерсть: 
— Ачей докопаємось, бля, до Великого Льоху! — 
плювали в долоні — й вганялись лопатами в персть!..

…І взяв же нас жаль, ой узяв же нас жаль — аж відринув 
рум’янець од лиць, і кликнули ми в мертві сліди, 
що — ми ж вам заплатим, 
а ви ж нам — станцюйте Вкраїну, 
якої ми так сподівались, ідучи сюди! 
Такої, щоб — горда! 
щоб випростом — з княжого корзна! 
Одкинувши дергу — в Софію! з саней! по сніжку! 
Такої, щоб ждала — вірненько, й кохала — не спорзно, 
а так, як душі б вишивалось, стібком по стібку, 
червоним і чорним; 
а ще — щоб гетьмани, 
гетьмани, 
гетьмани! 
щоб коні іржали й бряжчали шаблі! 
І Бог вам віддячить за всі повзунці та батмани, 
за всі живосильні колінця по товченім склі…

І брязнула враз — чи у віко, чи в камінь лопата, 
спорснувши по жовтому ґлею в розкислих грудках, — 
і бравиє мальчикі, вибачте — хвацькі хлоп’ята, 
підваживши віко, явились на ризик і страх! 
Чортком з табакерки! 
Навприсядки, ще й вихилясом! 
Такі ж чорновусі, що грець же ж тобі, не троюдь!.. 
І сльози лились — як буває хіба за шинквасом, 
коли, прогулявшись до цурки, облапуєш пісню за грудь: 
мели шаровари, здіймаючи вітер червоний, 
мелькали сутани, 
плескали путани, 
скакали амвони, 
іржали шаблі на всі тони, і дзвони дзвонили іржаві, 
і гнали поетів Платони 
до дідька з цієї держави — 
польські ринки, 
американські дрінки, 
Пілати, дипломати — 
уся Європа тут! 
Рожеві окуляри, 
і лярви за доляри 
(червоні шаровари 
метуть-метуть-метуть!). 
А мати-сиротина 
римується із тином, 
а на тім тині Мина 
сидить і награє 
на банджо жовто-синім 
(здорові, скурві сини! 
хотіли-сьте Вкраїни? 
оце ж вона і є!):

— Що на старшому на пальця здьору, 
й міняти шкуру їм нє впєрвой, 
а молодо-ого да й рекетьо-гора 
нєсут з разбі-той го-ло-вой… 
Ой!

Гоп-гоп-гоп-гоп, 
лізе п’яний хлоп, хлоп 
(шо ти лєзєш, ти, жлоб!) 
по дорозі чорний — 
подивися, дівчинонько, 
який я моторний! 
— Отвалі! 
Попід мостом, мостом 
пливе риба в Бостон, 
я люблю того ковбоя, 
що високий зростом!

Гоп-гоп-гоп-гоп, 
суне шляхом хлоп, хлоп, 
а за ним “Нісан”, 
а в “Нісані” — Сам: 
сам — пан, сам — хазяїн, 
чхнуть в Москві, а ми — “навзаєм”, 
і задком, і передком, 
чи райпровід, чи райком — 
ОМММММММ!!!!!!!

(Медитуєте, рєбята? Медитуйте… 
Зара’ знати, що поет, — ич, очі світяться… 
Тільки свічечку при тім таки задуйте — 
хай нічо’ нікому не привидиться. 
Хай вам, молодесеньким-чистесеньким, 
косо вслід ніхто непевний не позиркує… 
Наше діло, знаєте, не пєсєнкі —