У містечку Богуславку Каньовського пана 

Там гуляла Бондарівна, як пишная пава. 

У містечку Богуславку сидить дівок купка, 

Межи ними Бондарівна, як сива голубка. 

Прийшов до них пан Каньовський 

та й шапочку ізняв, 

Обійняв він Бондарівну та й поцілував. 

"Ой не годен пан Каньовський мене цілувати, 

Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!" 

Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо: 

"Тікай, тікай. Бондарівно, буде тобі лихо!" 

Ой тікала Бондарівна з високого мосту; 

Сама ж вона хорошая, хорошого зросту. 

Ой тікала Бондарівна помежи горами, 

А за нею два жовніри з голими шаблями. 

Ой повели Бондарівну помежи крамниці, — 

Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці: 

"Ой чи хочеш. Бондарівно, ізо мною жити, 

А чи волиш. Бондарівно, в сирій землі гнити?" 

"Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити. 

Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!" 

Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала. 

Ой вистрілив пан Каньовський — Бондарівна впала... 

"Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати: 

Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!" 

Ой посунув пан Каньовський по столу таляри: 

"Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум’яне! 

Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, — 

Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!" 

Ударився старий Бондар в стіну головою: 

"Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!" 

Ой поклали Бондарівну на тесову лавку, 

Поки звелів пан Каньовський викопати ямку. 

Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, 

Поки звелів пан Каньовський зробить домовину. 

Ударили в усі дзвони, музики заграли, 

А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!