Сон

Комедія

 Дух истины, его же мир не
 может прияти, яко не видит
 его, ниже знает его.
 Иоанна глава 14, стих 17

У всякого своя доля
 І свій шлях широкий:
 Той мурує, той руйнує,
 Той неситим оком
 За край світа зазирає,—
 Чи нема країни,
 Щоб загарбать і з собою
 Взять у домовину.
 Той тузами обирає
 Свата в його хаті,
 А той нишком у куточку
 Гострить ніж на брата.
 А той, тихий та тверезий,
 Богобоязливий,
 Як кішечка, підкрадеться,
 Вижде нещасливий
 У тебе час та й запустить
 Пазурі в печінки,—
 І не благай: не вимолять
 Ні діти, ні жінка.
 А той, щедрий та розкошний,
 Все храми мурує;
 Та отечество так любить,
 Так за ним бідкує,
 Так із його, сердешного,
 Кров, як воду, точить!..
 А братія мовчить собі,
 Витріщивши очі!
 Як ягнята; «Нехай,— каже,—
 Може, так і треба».
 Так і треба! бо немає
 Господа на небі!
 А ви в ярмі падаєте
 Та якогось раю
 На тім світі благаєте?
 Немає! немає!
 Шкода й праці. Схаменіться:
 Усі на сім світі —
 І царята і старчата —
 Адамові діти.
 І той… і той… а що ж то я?!
 Ось що, добрі люди:
 Я гуляю, бенкетую
 В неділю і в будень.
 А вам нудно! жалкуєте!
 Єй-богу, не чую,
 І не кричіть! Я свою п’ю,
 А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню
 З бенкету п’яний уночі,
 Я міркував собі йдучи,
 Поки доплентавсь до хатини.
 А в мене діти не кричать
 І жінка не лає,
 Тихо, як у раї,
 Усюди божа благодать —
 І в серці, і в хаті.
 Отож я ліг спати.
 А вже підпилий як засне,
 То хоч коти гармати,
 І усом не моргне.
 Та й сон же, сон, напричуд дивний,
 Мені приснився —
 Найтверезіший би упився,
 Скупий жидюга дав би гривню,
 Щоб позирнуть на ті дива.
 Та чорта з два!
 Дивлюся: так буцім сова
 Летить лугами, берегами, та нетрями,
 Та глибокими ярами,
 Та широкими степами,
 Та байраками.
 А я за нею, та за нею,
 Лечу й прощаюся з землею:
 «Прощай, світе, прощай, земле,
 Неприязний краю,
 Мої муки, мої люті
 В хмарі заховаю.
 А ти, моя Україно,
 Безталанна вдово,
 Я до тебе літатиму
 З хмари на розмову.
 На розмову тихо-сумну,
 На раду з тобою;
 Опівночі падатиму
 Рясною росою.
 Порадимось, посумуєм,
 Поки сонце встане;
 Поки твої малі діти
 На ворога стануть.
 Прощай же ти, моя нене,
 Удово небого,
 Годуй діток; жива правда
 У господа бога!»

Летим. Дивлюся, аж світає,
 Край неба палає,
 Соловейко в темнім гаї
 Сонце зустрічає.
 Тихесенько вітер віє,
 Степи, лани мріють,
 Меж ярами над ставами
 Верби зеленіють.
 Сади рясні похилились,
 Тополі по волі
 Стоять собі, мов сторожа,
 Розмовляють з полем.
 І все то те, вся країна,
 Повита красою,
 Зеленіє, вмивається
 Дрібною росою,
 Споконвіку вмивається,
 Сонце зустрічає…
 І нема тому почину,
 І краю немає!
 Ніхто його не додбає
 І не розруйнує…
 І все то те… Душе моя,
 Чого ти сумуєш?
 Душе моя убогая,
 Чого марне плачеш,
 Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
 Хіба ти не чуєш людського плачу?
 То глянь, подивися; а я полечу
 Високо, високо за синії хмари;
 Немає там власті, немає там кари,
 Там сміху людського і плачу не чуть.
 Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,
 Латану свитину з каліки знімають,
 З шкурою знімають, бо нічим обуть
 Княжат недорослих; а он розпинають
 Вдову за подушне, а сина кують,
 Єдиного сина, єдину дитину,
 Єдину надію! в військо оддають!
 Бо його, бач, трохи! а онде під тином
 Опухла дитина, голоднеє мре,
 А мати пшеницю на панщині жне.
 А он бачиш? очі! очі!
 Нащо ви здалися,
 Чом ви змалку не висохли,
 Слізьми не злилися?
 То покритка, попідтинню
 З байстрям шкандибає,
 Батько й мати одцурались,
 Й чужі не приймають!
 Старці навіть цураються!!
 А панич не знає,
 З двадцятою,