Мені вкотре бракне дихання... Я лину до світла, котре пробивається крізь товщу  людського  нерозуміння тоненьким жовтуватим промінцем. За мить виринаю. На поверхні бовтаються ще сотні мені подібних. В очах у більшості страх, бо ж тим, хто звик до темряви, навіть cвітло лампочки буде переляком. Тут, нагорі, світить яскраве сонце, під котрим на зелених острівцях ніжаться непрОсті. Вдих, кілька секунд, щоб роззирнутися, чергове «ні», і все – знову вниз, - до дна.  Туди, де зона вселенського комфорту: нерозуміння, страх , ненависть лінь та інші «фе», котрі ми леліємо в наших душах. 

Запитайте у себе: через що ми тонемо? Чому не пручаючись йдемо вниз, дозволяємо собі ненавидіти, злитися, лицемірити, заздрити? Ось, наприклад, я можу зізнатися, що я потопельник. Я систематично кажу собі: ні. Сьогодні – ні, завтра – ні, і через місяць – ні. Ти хочеш нову роботу? Стосунки? Друзів? Відповідь все та ж. НІ! У цьому найбільша людська помилка: думати, ніби ти живеш, у той час, як ти просто бовтаєшся в океані постійних небажань. Ті хто вважає, що зробити вибір можна завтра – помиляється. Завтра ще не настало. Існує тільки одна справжня, найважливіша мить нашого життя – теперішня, в котрій ми постійно перебуваємо. Варто одного разу сказати їй «так» і нагорода буде безмежною. Це «так» виростає в ланцюг згоди, якому немає кінця. Сказати «так» миті означає сказати «так» усьому сущому.

І ще таке вам скажу: істина, - вона на поверхні. Та для того, щоби це збагнути, треба пірнути аж до дна, звідки краще видно блакить неба.