Бувають ж такі жінки...
Виворіт серця у них рясно вкритий зернами гранату.

Вони лишають після себе осад.
Липкий на дотик і на смак-гіркий.
Кожна з них приходить до тебе налякана, голодна,
боса...
І приносить в долонях заряджений болем атом.
Мовляв, тепер саме тобі доведеться про неї дбати.
Бувають ж такі жінки, яких за свою бездоганно
 манірну суть номінують на Оскар.
Вони заливають тобі у вуха лицемірну ртуть
і ти сохнеш, виснажуєшся, наче кратер.

Але колись з'явиться чудова нагода і тобі таки
натякнуть, що тут ти всього лиш гість.
Тимчасовий, обмежений, зайвий.
Пісок заб'ється між пальців ніг, небо заступлять розлогі,
розбещені вітром пальми.
Ти зникнеш десь на початку Німеччини затертою
у долонях поемою Ґете.
...чи зім'ятою пачкою червоного Мальборо по магістралі.
Ти ж хороший. Носиш з собою контрацептиви та заправляєш
у джинси светр.Ти  надто добрий...І тому-неактуальний.

Бувають ж такі жінки, свідомість яких обділена гальмами.
Які словами, наче королівські кобри, жалять.
Їм до лампочки твоя любов та хоробрість.
Їхня совість закінчується за дверима спальні.