https:/ [bad word] nikolasson_poetry

Ми були, напевно, богами,
як згори дивились на місто – 
а воно стелилося дрібно,
на шістнадцять поверхів нижче.
Ми були овіяні снами – 
літні діти з літнього тіста,
знаючи лиш добре і рідне,
те, що не змете і не знищить…
Ми тоді сміятися вміли
набагато краще, ніж зараз; 
на своїм Олімпі стояли 
і не рахували години…
Ми тоді ще вірили в сили,
ми тоді самі були – чари.
Вулиці були наші зали,
символ влади – здерті коліна.
Я і досі все пам’ятаю:
холод жовтня, фарба в повітрі...
Віддалік шипіла «Монтана»
й виливала срібло на стіну.
Ми були малесенька зграя,
головні актори у титрах.
Ми були, напевно, братами
з однієї білої глини.
Ми були малим пантеоном,
нас лиш троє, вітер – четвертий.
Небо жовтня тихо темніло – 
й місто зацвіло ліхтарями.
Кожен з нас був цар без корони,
що не зможе зроду померти.
Мали мрії – значить, і крила.
Мали небо – значить, і храми.

А коли шипіння скінчилось,
рюкзаки зробились важкими.
Ми завмерли геть коло краю – 
вулиці спліталися в жили…

Через люк в під’їзди спустились.
На дорогах нашого Риму
ми були богами - я знаю...
В світі, де богів не лишилось.