Вона у мене, як була молодша, 
була предивна, як на людський глузд. 
Було, сльозами набрякають очі, 
вона ж сміється кутиками вуст. 
Таке обличчя чи така вже звичка, 
а голосочок! - чистий, мов кришталь. 
Така була красива молодичка, 
вуста сміються, а в очах печаль. 
Вона й мені казала: 
- Як не буде, 
не скигли, доню, то великий брид. 
Здушили сльози - не виходь на люди. 
Болить душа - не виявляй на вид. 

Як горе те сподіялося з нами,- 
не стало батька, то на другий рік 
так хлопці і ходили табунами, 
щоб хоч побачить матір звіддалік. 

Та й батько теж удатний був на вроду. 
А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий. 
Звела їх доля, наче, в нагороду 
за те, що мали незглибимі душі. 

Було, дивлюсь та й думаю: "Ой нене, 
який у мене тато!" - або знов: 
що я колись як виросту, і в мене, 
і в мене буде отака любов! 

...Ну, от я й виросла. 
Ловлю себе на слові. 
То як, Марусю? Полюбив? Такий? 
Я - навіжена. Я - дитя любові. 
Мені без неї білий світ глевкий. 

Ото за те й судити мене треба. 
Всі кари світу будуть замалі. 
Моя любов чолом сягала неба, 
а Гриць ходив ногами по землі. 

Біднесенький, намучився зі мною. 
Веселий був, а я була сумною. 
Ласкавий був, розгублений і добрий. 
Зайшов за мене, як за чорний обрій. 

Гукав мене, а я вже не озвалась. 
Заплутався,- сказала: вибирай. 
А в нього ж серце навпіл розривалось. 
А він Бобренко. Він же не Чурай.