У всякого своя доля 
І свій шлях широкий: 
Той мурує, той руйнує, 
Той неситим оком 
За край світа зазирає,— 
Чи нема країни, 
Щоб загарбать і з собою 
Взять у домовину. 
Той тузами обирає 
Свата в його хаті, 
А той нишком у куточку 
Гострить ніж на брата. 
А той, тихий та тверезий, 
Богобоязливий, 
Як кішечка, підкрадеться, 
Вижде нещасливий 
У тебе час та й запустить 
Пазурі в печінки,— 
І не благай: не вимолять 
Ні діти, ні жінка. 
А той, щедрий та розкошний, 
Все храми мурує; 
Та отечество так любить, 
Так за ним бідкує, 
Так із його, сердешного, 
Кров, як воду, точить!.. 
А братія мовчить собі, 
Витріщивши очі! 
Як ягнята; «Нехай,— каже,— 
Може, так і треба». 
Так і треба! бо немає 
Господа на небі! 
А ви в ярмі падаєте 
Та якогось раю 
На тім світі благаєте? 
Немає! немає! 
Шкода й праці. Схаменіться: 
Усі на сім світі — 
І царята і старчата — 
Адамові діти. 
І той... і той... а що ж то я?! 
Ось що, добрі люди: 
Я гуляю, бенкетую 
В неділю і в будень. 
А вам нудно! жалкуєте! 
Єй-богу, не чую, 
І не кричіть! Я свою п'ю, 
А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню 
З бенкету п'яний уночі, 
Я міркував собі йдучи, 
Поки доплентавсь до хатини. 
А в мене діти не кричать 
І жінка не лає, 
Тихо, як у раї, 
Усюди божа благодать — 
І в серці, і в хаті. 
Отож я ліг спати. 
А вже підпилий як засне, 
То хоч коти гармати, 
І усом не моргне. 
Та й сон же, сон, напричуд дивний, 
Мені приснився — 
Найтверезіший би упився, 
Скупий жидюга дав би гривню, 
Щоб позирнуть на ті дива. 
Та чорта з два! 
Дивлюся: так буцім сова 
Летить лугами, берегами, та нетрями, 
Та глибокими ярами, 
Та широкими степами, 
Та байраками. 
А я за нею, та за нею, 
Лечу й прощаюся з землею: 
«Прощай, світе, прощай, земле, 
Неприязний краю, 
Мої муки, мої люті 
В хмарі заховаю. 
А ти, моя Україно, 
Безталанна вдово, 
Я до тебе літатиму 
З хмари на розмову. 
На розмову тихо-сумну, 
На раду з тобою; 
Опівночі падатиму 
Рясною росою. 
Порадимось, посумуєм, 
Поки сонце встане; 
Поки твої малі діти 
На ворога стануть. 
Прощай же ти, моя нене, 
Удово небого, 
Годуй діток; жива правда 
У господа бога!»

Летим. Дивлюся, аж світає, 
Край неба палає, 
Соловейко в темнім гаї 
Сонце зустрічає. 
Тихесенько вітер віє, 
Степи, лани мріють, 
Меж ярами над ставами 
Верби зеленіють. 
Сади рясні похилились, 
Тополі по волі 
Стоять собі, мов сторожа, 
Розмовляють з полем. 
І все то те, вся країна, 
Повита красою, 
Зеленіє, вмивається 
Дрібною росою, 
Споконвіку вмивається, 
Сонце зустрічає... 
І нема тому почину, 
І краю немає! 
Ніхто його не додбає 
І не розруйнує... 
І все то те... Душе моя, 
Чого ти сумуєш? 
Душе моя убогая, 
Чого марне плачеш, 
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш, 
Хіба ти не чуєш людського плачу? 
То глянь, подивися; а я полечу 
Високо, високо за синії хмари; 
Немає там власті, немає там кари, 
Там сміху людського і плачу не чуть. 
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш, 
Латану свитину з каліки знімають, 
З шкурою знімають, бо нічим обуть 
Княжат недорослих; а он розпинають 
Вдову за подушне, а сина кують, 
Єдиного сина, єдину дитину, 
Єдину надію! в військо оддають! 
Бо його, бач, трохи! а онде під тином 
Опухла дитина, голоднеє мре, 
А мати пшеницю на панщині жне. 
А он бачиш? очі! очі! 
Нащо ви здалися, 
Чом ви змалку не висохли, 
Слізьми не злилися? 
То покритка, попідтинню 
З байстрям шкандибає, 
Батько й мати одцурались, 
Й чужі не приймають! 
Старці навіть цураються!! 
А панич не знає, 
З двадцятою, недоліток, 
Душі пропиває! 
Чи бог бачить із-за хмари 
Наші сльози, горе? 
Може, й бачить, та помага, 
Як і оті гори 
Предковічні, що политі 
Кровію людською!.. 
Душе моя убогая! 
Лишенько з тобою. 
Уп'ємося отрутою, 
В кризі ляжем спати, 
Пошлем думу аж до бога: 
Його розпитати, 
Чи довго ще на сім світі 
Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко, 
Забери з собою всі лиха, всі зла, 
Своє товариство — ти з ними росла, 
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки 
Тебе повивали. Бери ж їх, лети 
Та по всьому небу орду розпусти. 
Нехай чорніє, червоніє, 
Полум'ям повіє, 
Нехай знову рига змії, 
Трупом землю криє. 
А без тебе я де-небудь 
Серце заховаю 
Та тим часом пошукаю 
На край світа раю. 
І знов лечу понад землею, 
І знов прощаюся я з нею. 
Тяжко матір покидати 
У безверхій хаті. 
А ще гірше дивитися 
На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє, 
Передо мною сніг біліє, 
Кругам бори та болота, 
Туман, туман і пустота. 
Людей не чуть, не знать і сліду 
Людської страшної ноги. 
І вороги й не вороги, 
Прощайте, в гості не приїду! 
Упивайтесь, бенкетуйте — 
Я вже не почую, 
Один собі навік-віки 
В снігу заночую. 
І поки ви дознаєтесь, 
Що ще є країна, 
Не полита сльозьми, кров'ю, 
То я одпочину. 
Одпочину... аж слухаю — 
Загули кайдани 
Під землею... Подивлюся... 
О люде поганий! 
Де ти взявся? що ти робиш? 
Чого ти шукаєш 
Під землею? Ні, вже, мабуть, 
Я не заховаюсь 
І на небі!.. За що ж кара, 
За що мені муки? 
Кому я що заподіяв! 
Чиї тяжкі руки 
В тілі душу закували, 
Серце запглили 
І галичі силу — 
Думи розпустили?? 
За що, не знаю, а караюсь, 
І тяжко караюсь! 
І коли я спокутую, 
Коли діжду краю, 
Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня. 
Мов із тісної домовини 
На той остатній страшний суд 
Мертвці за правдою встають. 
То не в?6?