Він завжди жартував та посміхався.
Він відчував життя на смак.
Нічого і нікого не боявся.
Він смілий був козак.

Він був для всіх відкритий,щирий.
І в серці зла він не тримав.
Чому.. чому лежиш в могилі?
Чому господь тебе забрав?

Ми ж стільки ще з тобою планували.
Та зараз плачу за тобою.
Прокляті виродки життя забрали.
В моїй душі нема спокою.

Мій брате любий,де ти є?
Я в твою смерть не хочу вірить.
Ця зла печаль мені заснути не дає.
А решта почуттів мов оніміли.

Ти ж мав ще жить,красиво, ніби в сні.
І бачить вільне Українське небо.
За яке боровся на війні,
яке усім так зараз треба.

Мені б ще раз побачить твої очі.
Хоч раз по братськи обійняти.
Та жаль.. твоє життя було коротким.
І скільки ж я не встиг тобі сказати.

Мій друже,чи ти бачив тії сльози?
Чи бачив,як тремтів твій друг в сльозах?
Чи чув,як по тобі гриміли грози?
Чи бачиш ти мою печаль в очах?

Печаль,яку не можна передати.
Журбу,яка у серці на завжди.
Скажений біль,який не дає спати.
То зле й тривожне відчуття біди.

Чи знаєш,як воно мені болить?
І як пече та палить душу?
Чи бачиш,як сльоза моя біжить?
Ти б цього бачити не мусив...

Я часом згадую дитинство наше.
І знову чую сміх веселий твій.
Та відкриваю очі,і та усмішка гасне.
І вже почуть її нема надій...