Я не стану питати, що сховано в погляді снігу…
Руки стерпнуть – назавтра – тримати покору…
Я піду – не залишу ні слова, ні сліду…
І покличу вітри до спустілого поночі двору…

Мої кроки бруківкою – стукіт зболілого серця,
В ньому сон відіб’ється, що не додивилася вчора…
Подивитися небу у вічі і не спинити усе це,
Ніби ще від учора уже без надії я хвора…

Мої кроки - слова… Їм іти і від тебе, й до тебе,
Їм сповільнити ритм, коли буде несила чекати…
Мені стане снаги не просити нічого у неба,
Мені стане нахабства у себе про себе питати.

Я покличу вітри до спустілого поночі двору,
Щоб кричали услід, щоб росли з-під торішнього снігу…
Ніби ще від учора уже без надії я хвора,
Між снігів я шукатиму власного сліду…