Дня 14-го липня 1826 року прийшла подія,
Що потрясла цілим Львовом:
Стара Ратушева вежа по полудні зарисувалася
Й о годині чверть на сему вечором
З великим тріскотом завалилася.
Наперед вже опорожнено ринок з людей
Але все таки в звалищах погиб трубач
Двох жовнірів і кількох робітників.

З отого дня суремного, як завалився Ратуш,
Усе навіки зважене і вписане в архів,
Понесено у людности не так велику втрату:
Погиб трубач двох жовнірів і кількох робітників.

Маленька апокаліпса на ринковому пляці -
З розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,
Мов гер таємний радник над аркушем реляції:
Один трубач двох жовнірів, кількох робітників.

Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки,
Дітей відняли в інтернат на кашу для сиріт.
На поминках буяла чернь і мандрівні каліки,
І гупав культями о брук увесь калічий рід.
І кожен чесно їв, і чесно пив, і плакав, як умів -
Погиб трубач двох жовнірів, кількох робітників.

Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,
Де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,
Як на майданах і в шинках реве життєйське море,
Там інше світло і воно біліє над кістьми.

Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто,
Їх не любили на землі й забули серед хмар.
Ішов попереду трубач, він дув натхненно й чисто,
Так, ніби не трубу тримав, а золотий ліхтар.

Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
Вони злягли на дно камінь, плече коло плеча,
Лиш не вгавав, як джерело і виростав, як вежа,
Таємний і хрипкий сигнал - відозва трубача...