І серце забилося у грудях люттю
І кров закипіла у жилах його,
Він каменем падав в гіллясту безодню
Й вона охопила Нащадка свого.

І там у долині, мов чорнії цятки,
Він бачив отих, що катували синів.
Ішли вони крадучись, як личить убивцям
Шукаючи здобич на втіху собі.

І листя горіло під поступом їхнім
І рідна Земля аж стогнала у муках.
Сам Ліс відвертав від них погляд у жаху,
Гіллям боронитись не маючи снаги.

І БУЛО ЇХ СОНМИЩЕ ГРІЗНЕ...

І Ворон узрів, що один він - не сила,
Що не одомстити йому за синів.
Піднявся на крила і темінь укрила
Верхівки прадавніх Лісів.

Він бачив, як Ліс обступила безодня,
Як трави чорніють і гниє кора,
Як гусне повітря й палають смереки.
Він стрімким польотом до хмар прямував.

І там попід Сонцем величним й палючим,
У світлих й прозорих мов Гнів небесах,
Він кликав до Батька, і всю свою силу
У клятву страшну і незрушну вкладав...

І ОЧІ ВІДКРИЛИ ГОРГАНИ...