Історія вчить, що кожен рано чи пізно може продатися.
Продаються герої, вписуючись у формат і займаючи ніші,
продаються революціонери, якщо знайдуть кому придатися, 
продаються навіть психи, більше того –
                                             психи продаються швидше за інших.  

Продаються брати, які обіцяли відстрілюватися за барикадами,
і продаються вороги, котрі погрожували помститись і не пробачити.
Продається парламент зі своїми тушками
                                                                    й бізнес зі своїми відкатами.
Я вже не говорю про федерацію футболу
                                                                     з усіма її злитими матчами. 

Історія також вчить, що рано чи пізно всі стають мудаками.
Деякі попускаються, але потім стають мудаками по новій.
Можна, звісно, називати їх при  цьому оригіналами чи диваками,
але мудак він і є мудак, як його не перейменовуй.

Мудаками стають бюджетники, яких виганяють на мітинги.
Мудаками стають журналісти, які співпрацюють із владою.
Мудаками стають старі письменники і молоді політики,
і навіть не знаю, чи можна вважати це для суспільства
                                                                         серйозною втратою.

Зате кожен із них має до тебе якісь свої претензії,
кожен починає тобі висувати різні свої звинувачення,
мовляв, уперед, чувак, відраховуй нам на наші майбутні пенсії,
підтримуй нас, навіть якщо для тебе це не матиме
                                                                             жодного значення.

У преси є механізми впливу, щоби правити твою голову.
У влади є силові структури, щоби за тобою дивитися.
У кожного клерка є пару запасних варіантів,
                                                                   щоби не здохнути з голоду.
А в мене немає нічого, і я можу з тобою поділитися.