Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси,
Чия то дівчина розпустила коси?
Коси розпустила, гулять не ходила,
Молодого хлопця навік полюбила.
Полюбила хлопця за козачу вроду,
За вуста червоні, за легкую ходу.
Знала, доведеться його відпускати,
Рідну Україну, щіро захищати.
Ой ти мій козаче, їдеш так далеко
Памятай що буду, вірна як лелека.
Виглядати буду, кожен день чекати
на твоїх сорочках квіти вишивати.
Дбати твою маму, буду як рідненьку
І співати буду я тою пісеньку:

Проводжала мати сина у солдати,
Молоду невістку в поле жито жати.
Жала вона, жала, жала — не дожала
Та й посеред поля тополею стала...
Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
Де ж моя дружина, чом не йде стрічати? —
Не питайся, сину, за тою причину,
Бери топір в руки — зрубай тополину.—
Взяв козак сокиру, та й пішов у поле,
Там де сходить сонце, де росте тополя.
Як ударив вперше — вона й похилилась,
Як ударив вдруге — вона й попросилась:
— Не рубай, коханий, бо я — твоя мила,
На моєму листі спить твоя дитина.—
Мамо, моя мамо, що ж ви наробили,
Що ми так кохали, а ви розлучили
Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?
Не спішіть, дівчата, розпускати коси.