Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте! 
За те, що в груді ти ховаєш серце люте, 
За те, що кров ти п'єш, на низьких і слабих 
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них; 
За те, що так тебе боїться слабша твар, 
Ненавиджу тебе за теє, що ти цар! 
І ось блищить мій кріс — ціль добра, вистріл певен, 
І вбійчеє ядро під хмари понесе він. 

І замість нести смерть згори на земне ложе, 
Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже. 
І не як божий суд, але як труп бездушний 
Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний. 
І не остатній ти! Нас є стрільців стосот; 
І все, що звесь беркут, полоще кров'ю рот, 
Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, — 
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє. 
А труп бездушний ми без жалю, без промови 
Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

Іван Франко, 1883