Рідна мати моя, ти ночей недоспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

(Моя мама, со мной ты ночей не доспала,
Ты водила меня на поля вглубь села,
А когда в путь-дорогу ты меня на заре провожала,
Полотенце в узорах на счастье дала.
А когда в путь-дорогу ты меня на заре провожала,
Полотенце в узорах на счастье, на долю дала).

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров,
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю -
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю -
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

(Расстелю полотенце, как путь моей доли
В тихом шелесте трав, в птичьем щебете, вновь
Всё на том полотенце оживет, что знакомо до боли:
Моё детство, разлука, и мамы любовь.
Всё на том полотенце оживет, что знакомо до боли:
Моё детство, разлука, и мамы родимой любовь).

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі блакитні твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хорошї блакитні твої.

(Пусть на нём расцветут и цветы полевые,
И луга, и леса, где поют соловьи,
Неизменные ласки улыбок, такие родные,
И печальные синие очи твои.
Неизменные ласка и смех твой, такие родные,
И печальные добрые синие очи твои).