Гайдамаки
Все йде, все минає — і краю немає.  
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?  
І дурень, і мудрий нічого не знає.  
Живе... умирає... одно зацвіло,  
А друге зав'яло, навіки зав'яло...  
І листя пожовкле вітри рознесли.  
А сонечко встане, як перше вставало,  
І зорі червоні, як перше плили,  
Попливуть і потім, і ти, білолиций,  
По синьому небу вийдеш погулять,  
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю  
І в море безкрає, і будеш сіять,  
Як над Вавілоном, над його садами  
І над тим, що буде з нашими синами.  
Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,  
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,  
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.  
Порай мені ще раз, де дітись з журбою?  
Я не одинокий, я не сирота,—  
Єсть у мене діти, та де їх подіти?  
Заховать з собою? — гріх, душа жива!  
А може, їй легше буде на тім світі,  
Як хто прочитає ті сльози-слова,  
Що так вона щиро колись виливала,  
Що так вона нишком над ними ридала.  
Ні, не заховаю, бо дупіа жива.  
Як небо блакитне — нема йому краю,  
Так душі почину і краю немає.  
А де вона буде? химерні слова!  
Згадай же хто-небудь її на сім світі,—  
Безславному тяжко сей світ покидать.  
Згадайте, дівчата,— вам треба згадать!  
Вона вас любила, рожевії квіти,  
І про вашу долю любила співать.  
Поки сонце встане, спочивайте, діти,  
А я поміркую, ватажка де взять.