Посіяла  людям  літа  
                           свої,  літечка  житом,
Прибрала  планету,
                             послала  стежкам  споришу,
Навчила  дітей,
                   як  на  світі  по  совісті  жити.
Зітхнула  полегко  –  
                     і  тихо  пішла  за  межу.
-  Куди  ж  це  ви  мамо?!  -  
                       сполохано  кинулись  діти.
-  Куди  ж  ви,  бабусю?  -  
                         онуки  біжать  до  воріт.
-  Та  я  недалечко...
                       де  сонце  лягає  спочити.
Пора  мені,  діти...
                   А  ви  вже  без  мене  ростіть.
-  Та  як  же  без  вас  ми?..
                     Та  що  ви  намимислили,  мамо?
-  А  хто  нас  бабусю,
                     у  сон  поведе  по  казках?
-  А  я  вам  лишаю
                 всі  райдуги  із  журавлями,
І  срібло  на  травах,
               і  золото  на  колосках.
-  Не  треба  нам  райдуг,
                       не  треба  нам  срібла  і  злота,
Аби  тільки  ви
             нас  чекали  завжди
                           край  воріт.
Та  ми  ж  переробим  
                     усю  вашу  вічну  роботу,  -
Лишайтесь,  матусю,
                     навіки  лишайтесь.  Не  йдіть.
Вона  усміхнулась,
                 красива  і  сива,  як  доля.
Махнула  рукою  -  
                 злетіли  увись  рушники.
"Лишайтесь  щасливі",  -  
                       і  стала  замисленим  полем
На  цілу  планету,
                 на  всі  покоління  й  віки.