Все йде, все минає — і краю немає.
 Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
 І дурень, і мудрий нічого не знає.
 Живе… умирає… одно зацвіло,
 А друге зав'яло, навіки зав'яло…
 І листя пожовкле вітри рознесли.

 А сонечко встане, як перше вставало,
 І зорі червоні, як перше плили,
 Попливуть і потім, і ти, білолиций,
 По синьому небу вийдеш погулять,
 Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
 І в море безкрає, і будеш сіять,
 Як над Вавілоном, над його садами
 І над тим, що буде з нашими синами.
 ...
 Як небо блакитне — нема йому краю,
 Так душі почину і краю немає.