Мама каже: сходи в воєнкомат,
поговори з начальником.
Може, візьмуть тебе в армію.
Армія зробить з тебе людину.
Скільки можна: баби, наркотики,
всі ці ваші молодьожні барбітурати, в конце-то концов!

Але я їй кажу: ма, ну шо за діла, ма,
який воєнкомат?
Ми давно ні зким не воюємо,
ми - позаблокова країна.
Ти бачила нашого міністра оборони?
Ось у нас вся оборона така.
В нас оборона гірша, ніж оборона Челсі.
Короче, ма, я пас, я не піду.

Але мама каже: малий, я вже стара,
ось я помру, і хто про тебе, урода, подбає?
Подивись, малий: хата без ремонту стоїть,
ти сука, весь клей винюхав,
обої нічим приклеїти.
Давай, малий, сходи в воєнкомат.

Ну чому, - каже вона, - ти не хочеш піти?
Чому не поговориш із їхнім начальником?
Ну як чому, - кажу я, - ну, ма, ну як чому?
Як це чому?
Та тому, що я дебіл!
Ти розумієш - дебіл!
А дебілів у армію не беруть!
Навіть в нашу, українську!