Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
«Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє: 
«Ой, козаки, 
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській великодна субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень», 
То тоді ті козаки теє зачували, 
Білим лицем до сирої землі припадали, 
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку, 
Кляли-проклинали: 
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко, 
Щастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празник, роковий день Великдень сказала!»