Скажи навіщо стільки слів,        
коли мовчить душа,               
навіщо так спішити,               
якщо можна не спіша,            

Навіщо нам кохання,             
яке так не потрібне,           
навіщо відчувати біль,          
адже можна бути вільним,          

навіщо вірити,
що все це назавжди,
Моє серце вже розбите,
але ти зажди не йди,

я серце віддаю тобі,
роби з ним щось, кохай,
а я ховав сьози У дощі,
ну і нехай,

так тяжко дихати,
коли тебе немає поруч,
хочеться кричати,
Стерати все на порох,

і я як завжди один,
ці вуличні емблеми,
уже набрид цей холод,
що всередині мене,  

не хочю болю, 
не хочю твоїх сліз,
не бажаю лізти в твоє серце,
чотр я вже заліз,

І зовсім вже не так,
час усе змінив,
я потонув в собі,
не взявши що хотів,

Он помнит ихние Вечера, мимо падика розговоры до утра,
их сердца горели искренним огнём, мысли у него о ней, у неё о нём!

Мала я марю тобою, 
клянусь кохатиму вічно,
душа моя болить будь ласка, 
не каліч її,

дивись як зараз, 
а як все було,
я проміняв своє життя 
на твоє тепло,

Залежимо 
від, взаємних почуттів,
річ у тім, що це кохання 
а не просто тінь!

це безмежне щастя, 
ця божевільна біль,
боюсь отямитись без тебе,
у світі своїх мрій

Боюсь щоб почуття, 
не розвіялись в Дощі,
бурхливий водоспад, 
почуттів в моїй душі,

і як би не було, 
я твій назавжди,
це тобі від душі,
 моя щира правда,