Якось в одній далекій долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі всі поля і ниви були залиті водою. З кожним днем вода підносилася все вище і вище.

Раптом почувся чийсь плач. Плакала найповільніша і найдурніша черепаха.

– Чому ти плачеш? – заґеґала гуска, що пролітала над нею.

– Утоплюся! – заридала черепаха. – Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати... А мої ноги такі короткі, що потрібно аж два місяці, щоб дійти до гір...

– Ну, ну... – заспокоювала гуска. – Ось покличу свою сестру, і ми занесемо тебе на гору.

Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони опустилися, тримаючи в дзьобах вербову галузку. Черепаха схопилась за неї ротом і гуси піднесли її догори.

Вони полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудріші і вирушили в дорогу, коли виявили, що вода починає прибувати. Черепахи були дуже щасливі, коли побачили, як гуси рятують їх немудру товаришку, і почали голосно вигукувати, щоб прославити двох гусок й віддячитися їм:

– Слава! Слава! Нумо заспіваймо спасителькам «Слава»!

Але, коли гуски ще були над водою, найповільніша і немудра черепаха з радости також закричала:

– Слава-а-а!

І ... плюх у воду.

Дуже важливо вміти контролювати свій язик. Нерозумна черепаха заплатила за це власним життям...

«А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину...» (Мт. 15, 18).

Із книжки Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»