Гнучке деревце у саду прив’язали до міцного ясеневого кийка. Кийок служив деревцеві за опору й охорону, допомагав йому, щоби зростало струнким.

Коли вітер запрошував у танок, юне деревце похитувало своєю щораз буйнішою кроною, розгойдувалося і кричало: «Відпусти мене, прошу, чому ти так міцно мене тримаєш? Дивись-но: усі гойдаються на вітрі. Чому ж я маю стояти мов укопане?»

«Зламаєшся, — незмінно відповідав кийок. — А крім того, можеш стати перехнябленим і перекривленим карликом».

«Ти — старий заздрісник. Облиш мене!»

Молоде деревце з усіх сил намагалося звільнитися, проте кийок рішуче стояв на своєму і був твердий як ніколи.

Одного літнього вечора розпочалася страшна буря — із громами й блискавицями, із градом. Деревце, ухиляючись від шаленого вітровію, натужно скрипіло, а його крона трохи не стелилася по землі. Пориви вітру були такі сильні, що, здавалося, ось-ось вирвуть деревце з корінням.

«Ось і кінець», — подумало деревце.

«Тримайся!» — скрипів старий кийок. Він зібрав усі свої сили і чинив опір стихії. Виснажливе змагання тривало ще довго. Деревце вціліло, а старий кийок зламався. Від нього залишились лише два цурпалки. Молоде деревце усе зрозуміло і заплакало. «Не полишай мене! Я так тебе потребую!» Та на його ридання нікому було відповісти.

Уламок кийка так і залишився прив’язаним до стовбура деревця, наче прагнув востаннє його обняти.

І нині перехожі зі здивованням дивляться на міцне дерево, яке на вітрі ніжно гойдає сухий цурпалок.

У давні часи в одній країні немічних старців заводили у неприступні гори і залишали там на самотню смерть. Якось один молодий чоловік завів туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив: «Заведи мене трохи вище».

«Чому?» — спитав син.

«Бо тут я залишив був свого батька. Не хочу померти в тому самому місці».

Син зрозумів, що за якихось тридцять літ з ним станеться те саме.

Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому.

Із книжки Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі»