Так вони підійшли до цієї ночі.
Пам'ятай про них, залишаючи
своє місто і повертаючись в нього.
Небо, нагріваючись зранку,
ніби вода в баках, все одно
акумулює всі їхні зради і їхню
любов, котра перепалюється,
як цукор, з якого роблять
циганські льодяники.

Такими вони й лишаються, бачать
сонячні відбитки на рисових
полях дитячої шкіри, коли небо
відкривається, мов скриня, 
прикрашена зображеннями 
зеленооких дияволів, і на якусь
мить з'являються всі справжні
карти небес, за якими так довго
полюють числені шарлатани.

І тоді хтось один, хтось, кому 
взагалі немає чого втрачати, 
раптом зупиняється і говорить --

я знаю, говорить він, я знаю як
душа залишить мене, одного разу
вона пройде крізь надрізи на
моїй шкірі, крізь шрами, які 
відкриються, наче небо, на моєму тілі,

і ще, говорить він, я знаю --
якщо довго дивитись на рани,
можна побачити як вони затягуються,
я не боюся того, що буде --
я надто добре пам'ятаю те, що було.

Хто ще залишиться з нами
до кінця цієї дивної служби, хто ще?

Ось робітники, які роблять
ремонт в порожньому будинку,
здирають шпалери і знаходять
під ними старі газети, в яких
написано все про їхні смерті, 
про їхні майбутні нещастя, це
продавці повітря говорять тобі --

не зазирай, ніколи не зазирай
в порожні очі своєї совісті,
не торкайся цих тихих нерухомих
озер, під цією в'язкою поверхнею
стоять вони всі -- всі, хто має
пройти твоїм життям, щоби
залишити в ньому місце для тебе.

Країною блукають мовчазні
продавці повітря, об'єднані дивними
знаннями, труться біля кас і 
зелених парків, сидять в теплих
барах навколо стадіону,
намагаються тобі пояснити --

що твого повітря тобі відпущено
саме стільки, скільки потрібно
для дихання, того повітря, яке ти
надбав, стане якраз на решту
твого життя,
все починається тобою,
все тобою закінчується,

і цієї ночі,
і кожної іншої ночі,
немає нікого крім тебе і тих, 
хто знаходиться з іншого боку,
і можеш почути крізь сон,
як відлунюють їхні кроки,
як лунають їх голоси,
як б'ються їхні серця,
як вони зупиняються.