Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная! 
Видно, хоч голки збирай. 
Вийди, коханая, працею зморена, 
Хоч на хвилиночку в гай. 

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною, 
I над панами я пан! 
Глянь, моя рибонько, срiбною хвилею 
Стелеться полем туман. 

Гай чарiвний, нiби променем всипаний, 
Чи загадався, чи спить: 
Он на стрункiй та високiй осичинi 
Листя пестливо тремтить. 

Небо незмiряне, всипане зорями, 
Що то за божа краса! 
Перлами ясними ген пiд тополями 
Грае краплиста роса. 

Ти не лякайся, що нiженьки босii 
Вмочиш в холодну росу: 
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки 
Сам на руках однесу. 

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, 
Тепло, нi вiтру, нi хмар... 
Я пригорну тебе до свого серденька, 
А воно палке, як жар. 

Ти не лякайся, що можуть пiдслухати 
Тиху розмову твою: 
Нiчка поклала всiх, соном окутала, 
Анi шелесне в гаю. 

Сплять вороги твоi, знудженi працею, 
Нас не сполоха iх смiх. 
Чи ж нам, окраденим долею нашею, 
Й хвиля кохання, за грiх?