Марат помер уві сні.
На початку березня, навесні.
Коли тануть сніги,
і ріки лишають свої береги,
як діти лишають батьківські доми
після тяжкої зими.

Марат тренувався на «Спартаку».
Мав удачу навчену і тривку,
мав треноване тіло, ходив із серйозним лицем,
був, мабуть, справді кращим бійцем
у напівсередній вазі,
носив наколку з Фіделем на лівій нозі.

Імам говорив, стоячи над ним:
«Пророк, - говорив, - ніколи не був сумним.
Пророк знав – зло зжирає зло.
Буде так, як буде. Завжди так і було.
Ось і Марат матиме що сказати,
про кожну з власних провин.
Пророк і вигадав пневмонію
для таких як він».

Маратова мама мовчала в кутку.
Маратів брат слухав молитву гірку.
А коли імам поклав долоню
йому на плече худе
і сказав:
«Усе, що зникає, знову колись зійде»,
«Ніщо не зникає, - відповів йому брат. -
Я заберу собі капу, з якою бився Марат.

Я знаю, чому він помер.
Щоранку він бився проти своїх химер.
Щодня він збивав у кров кулаки.
Щовечора він відчував,
як згасають над ним зірки.
Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу.
Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу.

Як може зникнути те, що є?
Що з ним робитиме той, хто все нам дає?
Зникнути може хіба що страх.
Решта лишається в нас – молодших братах,
які відбивають собі серця,
стоячи до кінця».

Брат відійшов убік.
Він був молодший на рік.
Марата вважав головним.

Всюди ходив за ним.
Тепер ось мовчав, відійшовши нараз,
і приховував сльози, мабуть, соромлячись нас.

Коли виносили тіло, почався сніг.
Падав з темних небес просто до ніг.
Імам ішов попереду, ніби мара.
Рання весна на цвинтарі – не найкраща пора.
Жінки починали плакати, а чоловіки
відчували, як тихо згасають над ними зірки.