Подзвонив мамі, сказав, що у нас все спокійно.
Ні, мам, це просто грім, маленьке лихо стихійне.
У нас тут дощі йдуть і гриміть постійно.
Ти не хвилюйся, мамо, у мене «броник» надійний.

Набрехав мамі, а як їй правду казати,
Про те, як раптом мужніють зовсім юні солдати?
Про постріли, вибухи, в броні пробоїни,
Про те, що ми вже давно не діти, ми – воїни.

Ідуть на небо хлопці безсмертними ротами,
Вже двох друзів відправив додому «двохсотими».
А скільки ще їх найкращих поляже?
І хто ж тобі скаже, хто тобі скаже?

Чергова в телевізорі пика вгодована,
Яка прикро вражена і надзвичайно стурбована.
Я тут не за них, а за дружину з дитиною,
І за землю, що називається Україною.

Хтось із старших сказав, що «сепари», як в Афгані «духи»
Ховаються за спинами мирних, сіють смерть і розруху,
«Плюють» із «зеленки» смертельними сюрпризами.
Дістав уже цей клятий кукловод із своїми репризами!

Ну нічого, в нас хлопці-«вогонь», всиплемо жару
Усім, хто хоче нашу землю відібрати на шару.
Пишатиметься народ своїми синами.
Все буде добре! Перемога за нами!