Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
У сон поведе по казках?
- А я вам лишаю 
всі райдуги із журавлями
І срібло на травах, 
і золото на колосках.
Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас 
чекали завжди край воріт.
Та ми переробим 
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
махнула рукою – 
злетіли увись рушники.
- Лишайтесь щасливі, -
і стала замисленим полем
на цілу планету.
 На всі покоління й віки.
Вона посміхнулась,

Красива і сива, як доля,

Махнула рукою —

Злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі», —

і стала замисленим полем

На цілу планету.

На всі покоління й віки.