Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная! 
Видно, хоч голки збирай. 
Вийди, коханая, працею зморена, 
Хоч на хвилиночку в гай. 

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною — 
I над панами я пан! 
Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею 
Стелеться полем туман. 

Гай чарiвний, нiби променем всипаний, 
Чи загадався, чи спить: 
Он на стрункiй та високiй осичинi 
Листя пестливо тремтить. 

Небо незмiряне, всипане зорями, — 
Що то за божа краса! 
Перлами ясними ген пiд тополями 
Грає краплиста роса. 

Ти не лякайся, що нiженьки босiї 
Вмочиш в холодну росу: 
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки 
Сам на руках однесу. 

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, 
Тепло — нi вiтру, нi хмар… 
Я пригорну тебе до свого серденька, 
А воно палке, як жар. 

Ти не лякайся, що можуть пiдслухати 
Тиху розмову твою: 
Нiчка поклала всiх, соном окутала, — 
Анi шелесне в гаю. 

Сплять вороги твої, знудженi працею, — 
Нас не сполоха їх смiх. 
Чи ж нам, окраденим долею нашею, 
Й хвиля кохання — за грiх?