Слова зірвались з вуст, мов необачний постріл.
Не залишалось більше сил терпіти холод й зміни.
І як з такої ніжності могли летіти кулі?
Свинцеві, гострі.
А ти ловив їх…
без жалю, забувши біль та острах, у долоні як пір їну.

Стоїш навпроти лиш за крок, а відчуття, немов між
нами милі.
Я знов з образ та докорів збудую тут стіну.
Мовчання, мов багно, його на мене відчай вилив.
А ти…сердешний ти, спасіння руку простягнув,
бо зрозумів – слабка, тону.

Забути б все чуже: підозри, ревнощі і переляк,
що губить совість вже й без того до кісток пропалену
та грішну.
Забути б те,
що досі сплять любов і ненависть в одному ліжку.