Моя  задихана  коридо,
мій  колізейний  чорний  дню,
твої  дива  ридають  ридма,
бо  з  них  злагоджують  меню.

їх  на  руках  навчать  ходити
і  танцювати  на  шнурку  —
в  догоду  хтивим  ерудитам,
юрбі  цинічній  до  смаку.

Яка  хвилюється  у  норму:
то  драматично  позіха,
то  грима  в  стелю  бутафорно
своїм  премудрим  «ха-ха-ха».

Мій  чорний  дню,  мій  колізею,
на  грані  тьми  і  пустоти...
Чи,  може,  совість  до  музею,
поки  не  пізно,  віднести?!

Бо  то  таке  вже  архідревнє,
як  і  пергамент,  і  соха,
тоді  б  і  я  зумів,  напевне,
зректи  премудре  «ха-ха-ха».

Рядочком  кожним  і  абзацом,
і  кожним  всміхненим  кліше
кричать  газети  про  ерзаци  —
ерзаци  душ  з  пап'є-маше.

з  трибуни  хтось  волає  «браво!»  —
по  всіх  усюдах  загуло:
минуле  вб'єм  ерзацом  слави,
якщо  там  слави  не  було!

Замість  часу  —  ерзацгодину,
замість  людей  —  ерзацлюдину,
а  всім  крикливим  на  догоду
ми  подамо  ерзацсвободу!
І  для  годиться  ще  й  посієм
із  власних  рук  ерзацмесію!..

Ура  творцям  ерзаців,  браво!  —
це  ж  підніме  на  висоту
і  синтезовану  державу,
і  синтетичну  пустоту.

Чого  ж  вам  ще  тоді  шукати,
чого  ж  іще  запрагне  люд  —
кібернетичного  пілата
чи  синтезованих  іуд?!