Вони прощалися під небом ватним,
Вокзали більше усіх бачили і можуть знати
ці обійми на замок і ці взаємні клятви,-
такі слова стріляють, наче на папір клякси.
Вони прощалися під небом ватним
і тільки два слова: "Пообіцяй чекати".
Світ крутився навколо, не відпускати ніколи,
але чекали сині, нестерпні вагони,
речей повні валізи. Серце неначе залізо,
ці очі, що навпроти, так глибоко залізли.
Монети в таксофон, той голос, наче сон
Ще пару місяців і зміниться той тон.
Та осінь плакала на парасолі та плащі,
а десь там спереду поїзд, як чайник пищить.
Із собою треба усі спогади забрати.
Вони прощалися під небом з вати.

Дай мені руку, ти мені свою, а я тобі свою,
інакше не встою, впаду росою, не вистою,
інакше не встою, впаду росою, не вистою.

Вони прощалися під небом похмурим,
тіла палали від підвищеної температури,
в очах застигли сльози, в серцях - болючі жала,
рука в руці ледь помітно дрижала,
словами шукали виправдання розлуці,
ці аргументи куці, інакше не може бути буцімто.
І знову сльози самі собі не вірять,
 тоннами болю майбутню розлуку міряють.
- Почекай, не втікай,
 можливо ще є шанс лишитися, нехай.
Провідник, зазвичай непривітний та злісний,
раптом скаже, що цей квиток не дійсний.
Вони прощалися під небом похмурим,
пасажири довкола раділи своїм туристичним турам,
а ці двоє думками хаотично шукали приводу піти разом з вокзалу.

Дай мені руку, ти мені свою, а я тобі свою,
інакше не встою, впаду росою, не вистою,
інакше не встою, впаду росою, не вистою.

Дай мені руку, ти мені свою, а я тобі свою,
інакше не встою, впаду росою, не вистою,
інакше не встою, впаду росою, не вистою.