Стала свадба, стала до білего рана
В пондєлі целий ден, целий божий тиден.
«Ти дружбо неймладші, пробога тє просім
Не укладей мнє с нім, небо умṕіт мусім.»

«Бить би-с і умṕела, ти с нім спаті мусіш.»
«Боже мǒй, отче мǒй, к чему ти мнє нутіш?!»
Кдиж било к пǒлноці, к дванацте годінє:
«Обрать се ти міла, правим лічкем ке мнє.»

«Я се не обратім, све краси не стратім,
Красу би-х стратіла, панноу би-х не била!»
За клобоучек сагнул, острий меч витагнул,
Свої неймілейші до сердечка боднул.

А рано-раничко женки се сходіли,
Его неймілейші снідані строїли.
Еї стара маті до комǒрки вкрочі,
Своє біле ноги в ясней крві смочі.

«Ах, Боже-розбоже, цо сем удєлала,
Же йсем ту своу дцеру на тен свет нагнала?!»
А гості се птаї, яки ї шат даї.
«Не дейте ї женски, дейте ї паненски.»