...А світ чадить. А світ уже не білий.
А ти така, хоч прикладай до ран.
Голубко Жанно, дух неозлобілий, -
“Руан, Руан! Шкода тебе, Руан!”
Руан, Руан... Така висока вежа.
Красиве місто, що і говорить.
Руан. Руан, на площі ж не пожежа, -
Людину палять, бачиш, як горить? 
Ти бачиш, ти! Ти ніздрі роздуваєш,
Ти товпишся. Ти в захваті закляк:
Як мучиться !.. і корчиться !..буває ж ...
І стогне, стогне! ...- а ти ж думав як?
Це боляче. Це тяжко. Це смертельно.
Для цеї муки тіло заслабе.
Ну, кат – це кат, вогонь розвів ретельно.
А хто, Руане, хто примушував тебе?!
А втім, чого ж. Все так, на кожнім кроці.
Останнє в світі враження Христа:
Як той жовнір змочив ту губку в оцті
І ткнув її розп’ятому в уста.
Вітаю вас. Оплакую вас, люди.
Горю вогнем у вашу темноту.
Спасибі вам за наклепи й огуди,
За галас ваш і вашу німоту.
Не вирвуся. Прикручена, прикута.
Обвуглююсь у пекло вогняне. 
А все – таки горять зі мною пута,
Що до стовпа прив’язують мене.  
Прощайте, люди. Кланяйтесь горилам.
Згорю, одмучусь і воскресну я.  
Та тільки буде пахнути горілим.
Руан, Руан, твоє, Руан, ім’я!