Ліна Костенко 

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить. 
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки. 
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить, 
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! 

А це уже віки. Ніхто уже й не зна, 
в туманностях душі чи, може, Андромеди — 
я в мантіях дощу, прозора, як скляна, 
приходжу до живих, і згадую про мертвих. 

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. 
Він добре вам зіграв колись мою присутність. 
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. 
І, може, це і є моя найвища сутність.